Колоніяльний роман

[gornostajeva]

Почалося з того, що мені його дуже рекламували. Як зразок витонченої української прози. Я, дурненька, й повелась на розмальований пряник.
Не дуже я люблю романи "про кохання", але тут мені пообіцяли багато старого Львова і цікавий сюжет. Це про "Мелодію кави в тональності кардамону" Неякої Наталі Гурницької.
Останній раз я так плювалась опісля прочитання книги вже й не пам ятаю коли.
Почнемо з сюжету. "Історія забороненого кохання". Юна Лоліта закохується в дядечка років на двадцять старшого, та ще й жонатого. Він польський шляхтич, вона галицька міщанка.
Лоліта, котру взагалі-то звати Анною, класичний типаж жертви. Віктимна до одуру дурепа. Те, що дядечко іншого суспільного прошарку та іншої національності, придає дійству відчутний присмак колоніального роману, в якому тубілка відштовхує хлопців свого народу і вішається на шию "білій людині". Галичанє, котрі намагаються здобути руку Анни всі як один грубі і неотесані, справа доходить навіть до спроби згвалтування ніщасної жертви одним з рекомих женихів.
Далі наша жертвочка тікає до свого панка і починається цирк. У феміністок з цієї історії був би інфаркт. Коханець приміщує дівицю то в одних, то в інших родичів, незважаючи на моральні незручності. Коли Анна, нарешті здобувши місце компаньонки, не хоче перебиратися до нього (кожного дня до жонатого панка може нагрянути дружина) то ніжний і освічений шляхтич на покарання гвалтує незгідливу милу. У відповідь дівка тільки очима водить і водно повторює, що вона його кохає.
Зрештою, опісля вчасної смерті дружини, наш панок таки одружується з Анною. Попередньо зробивши їй дитину, змусивши стати годувальницею дитини померлої дружини і нав язаши до кучі двох своїх старших дітей. Потім і він дає дуба, залишивши молоду вдову з усім цим виводком і знову вагітну. Завіса.
По ходу Анну принижують усі, кому не ліньки. Ії рідний брат - за позапланову вагітність, сам коханек Адам, сестра Адама Тереза, дружина Адама... Дурепа лише покірно белькоче щось там про своє кохання і на тому все.
Мова книги сукняна і немелодійна. А я то сподівалася насолоджуватись львівською гварою.
Авторка весь час старанно намагаєтся нагадати, що вона пам ятає - в 19 столітті топили в хаті грубку) Однак, враження таке, що Анна живе в сучасній квартирі - абсолютно сама і з одною, а потім з двома дітьми. Якщо згадати Достоєвського, котрий писав приблизно в той час, коли відбувається дія роману, то один з його героїв побивається, що його дружина "сама підлоги мила". Для чорної роботи в ті часи тримали наймичок навіть заможні селяни, не говорячи вже про багатих міщан. Навіть якщо родич Анни, в якого вона виховувалась, рідкісний жлоб, і його жінка з чотирма дітьми не має наймички, то вже у багатого шляхтича в будинку має бути сторож, котрий протоплює взимку дім і хоч якась покоївка. А пан Адам сам топить пічку, щоб зігріти свою коханку. А згодом полишає її вагітну саму у хаті - топити, прати, виносити помиї. Авторка як наша сучасниця весь час забуває про наявність у ті часи прислуги і виходить дуже смішно і неправдоподібно.
На обкладинці написано - "книга, що зігріває душу". Насмішили.