Окрім того, що Олекса - народний герой, він ще й троль 80 левела. Гірше образити чоловіка своєї коханки не можна було. А взагалі - загибель дійсно нерозумна.(
12.06.2015 в 15:12
Пишет Сова Эррла:Олекса Довбуш
Вот и обещанный пост о Довбуше. Тут я скорее опиралась на исторические факты, которые дошли до наших дней. Однако, среди народа бытует мнение, что Олекса еще и был темным мольфаром.
О мистической стороне его личности и легендах, с ним связанных , я напишу позже
Довбуш Олекса (1700-1745 pp.) - керівник руху карпатських опришків у 30-х - 40-х pp. XVIII ст. Народився у сім'ї селянина. Перші відомості про героїчну боротьбу Олекса Довбуша проти гнобителів містяться у документах 1738 р. Загін Олекса Довбуша налічував 30-50 чоловік. Опорним пунктом його загону були Чорна гора у Карпатах. У 1738-1745 pp. опришки Олекса Довбуша діяли у Прикарпатті, Закарпатті і на Буковині. Захоплене у панів, лихварів, купців майно вони роздавали бідним. Усі спроби шляхти знищити загін О. Довбуша протягом семи років не мали успіху. Загинув Олекса Довбуш у с. Космачі (тепер Івано-Франківська область) від руки зрадника С. Дзвінчука. Про Олексу Довбуша складено багато народних пісень і переказів. Його ім'ям названо пам'ятні місця: гори у Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі.
Точно відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 - рік народження Довбуша, 1738 - перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 - день вбивства Довбуша.
читать дальше
Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім'ї Довбушів були вівці.
Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці.
З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році - вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком - вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.
Отже, в 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати Довбуші - Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Можливо саме за підтримки загону Івана у 1744 році Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.
Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних та витривалих вояків (в минулому представників найубогіших верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові поміщиків та орендарів. Грошима, відібраними у панів, Олекса часто ділився із селянами. В 1738-39 роках загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину.
Загін Довбуша діяв блискавично. Панські маєтки горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, скликала загони міліції, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги і торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина - майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.
Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. І полетіли прошення прикарпатських панів до влади, до коронного гетьмана Потоцького із закликами спрямувати у гори проти Довбушевої ватаги коронні війська. У 1740 році значний загін смоляків* на чолі із ротмістром Пшелуським, разом із каральним спецпідрозділом - "волоською ротою" - виступив проти опришків.
Але загін Довбуша завдяки прекрасному знанню місцевості гарно ухилявся від переслідувачів, при цьому знаючи про всі пересування та дії карателів і безнастанно атакуючи панські маєтки. В 1741 році, під натиском шляхетського війська, Довбуш змушений був відступити на Верховину й на деякий час, зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Довбуш став регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було Австро-Угорською територією. Тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх опришків завербував Олекса у Ясінях, де навіть мав "конспіративну квартиру". Довбуш припинив напади на Австро-Угорську територію, адже не хотів рвати стосунки із місцевою владою. Олекса не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали його опришків.
Найнебезпечнішими періодами для ватаги стали довгі карпатські зими. Зимою дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад довбушевого загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили і старі члени загону і новачки. Одним із таких місць була гора Стіг, що була на кордоні Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но повернулася із зимівників і складалася переважно з новачків, оточили смоляки. Велику кількість опришків знищили або схопили. Олексі, з кількома побратимами, якимось дивом вдалося вирватись із оточення.
Довбуш знову назбирав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу із шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру. У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.
Дуже часто "на п'яти" Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є випадок, коли Олекса впіймав у засідку смоляків. Опришки вдали що втікають, і заманили Пшелуського у міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли "снайпери". Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав. "Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).
Один з найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини, у Борщів. Там він наскочив на маєток полковника Костянтина Злотницького - значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян. Олекса довго катував Злотницького перед тим як вбити. Жодної копійки не взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Історично задокументовано фразу, сказану Олексою Злотницькому 4 травня 1744 року: "…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках".
Панічний жах посіяв Довбуш цим нападом серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від нього не відкупишся грішми, що за гріхи прийдеться платити життям. І з новою силою почалося полювання на Довбуша. Повсюдно по селах та шляхах стояли патрулі. Та марно…Зрозуміли пани, що власними силами здолати Довбуша буде вкрай важко, тому почали шукати допомоги у місцевого населення, обіцяючи значну винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними стали троє багатих газд: Микола Дідушко - дуже багатий хазяїн із Довгопілля, Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє зобов'язалися найняти загін головорізів із місцевого населення, які мали знищити Довбуша.
Довбуш довідався про змову. Кажуть, що вирішив тоді Олекса закінчити опришкувати і виїхати у Молдавію, але спершу покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка. Дзвінчук був найменш багатим із цієї трійки. Легенда каже, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, але то байка, адже судові документи вказують на те, що Олекса був одруженим і на те, що у 1741-1745 роках його дружина знаходилась у загоні. Отже, Дзвінчук був багатим селянином із Космача, але не настільки багатим, щоб мати охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу із Дзвінчуком, взяв з собою лише двох людей.
Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка і Дідушка, тому знав, що скоро його черга. Уявіть собі, який панічний страх охопив Дзвінчука, коли той почув собачий гавкіт та побачив у дворі опришків. Першим ішов сам Довбуш.
"- Відчиняй!
- Штефан на косовиці у пана, - відказувала мати Дзвінчука.
- Ой, брешеш, стара! Він тут. Я видів, єк він ід'хаті йшов.
- Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове - рєту-йте!..
Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, і двері відхилилися.
Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук" (з повісті Гната Ходкевича "Довбуш").
Через випадковість та дурницю закінчилося життя Ричарда "Левове Серце", Фрідріха Барбаросси, Петра Сагайдачного. Так само скінчилося життя великого опришка. Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.
Виступ Олекси Довбуша став найбільш яскравою сторінкою в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Народ не забув свого заступника. Сотні легенд та міфів про Довбуша ще й сьогодні гуляють Карпатами.
* «Смоляками» (або пандурами) називали професійних військовиків, які очолювали загони самооборони місцевої шляхти. З часом «смоляками» стали називати всіх учасників піших найманих загонів (військ). Кількість бійців у них коливалась від 20 до 100 чоловік — в залежності від ситуації. Командир загону отримував щомісячну плату 100 злотих, його підлеглі — в залежності від місця служби: за несення гарнізонної служби в селі чи в містечку — 10 злотих на місяць, за службу безпосередньо на кордоні, в польових умовах — 12. «Смоляки» несли безперервну службу приблизно 5 місяців на рік — навесні (з половини квітня до половини червня) і восени (упродовж вересня-листопада).
ПЕРЕВОД
Довбуш Олекса (1700-1745 pp.) - Руководитель движения карпатских повстанцев в 30-х - 40-х pp. XVIII в. Родился в семье крестьянина. Первые сведения о героической борьбе Олексы Довбуша против угнетателей содержатся в документах 1738. Отряд Олексы Довбуша насчитывал 30-50 человек. Опорным пунктом его отряда была Черная гора в Карпатах. В 1738-1745 pp. повстанцы Олексы Довбуша действовали в Прикарпатье, Закарпатье и на Буковине. Захваченное у панов, ростовщиков, купцов имущество они раздавали бедным. Все попытки шляхты уничтожить отряд О. Довбуша течение семи лет не имели успеха. Погиб Олекса Довбуш в с. Космаче (ныне Ивано-Франковская область) от руки предателя С. Дзвинчука. Об Олексе Довбуше сложено много народных песен и преданий. Его именем названы памятные места: горы в Карпатах, пещера на горе Говерле, скала вблизи Яремче.
Точно известны три даты из жизни известного карпатского разбойника: 1700 - год рождения Довбуша, 1738 - первое исторически задокументированное упоминание о деятельности отряда Довбуша, 24 августа 1745 - день убийства Довбуша.
Родился Олекса в 1700 году в селе Печенежин, что недалеко от Коломыи. Он был старшим сыном крестьянина Василия Довбуша, настолько бедного, что он не имел даже собственного дома, а вынужден был снимать коморку у зажиточного пана Гавриила Твердюка. Единственным имуществом семьи Довбуша были овцы.
Детство Олексы прошло в нищете. Почти каждый год он поднимался на полонину пасти овец.
Из польских судебных материалов известно, что Олекса имел брата Ивана и был женат. В письменных источниках впервые фигурирует Довбуш в 1738 году - уже тогда он был главарем отряда. Но маловероятно, что Олекса ранее не был простым опришком - выбрать вожаком могли только надежного и опытного воина. Поэтому вероятно, что Довбуш долгое время был опришком. Легенды наделяют Олексу немалой силой. Вполне вероятно, что он действительно отличался незаурядными физическими данными, ведь сила всегда была в почете у опришков.
Итак, в 1738 году начал орудовать в Карпатах отряд, которым руководили братья Довбуши - Олекса и Иван. Предания указывают на то, что Иван был антиподом Олексы, отличался буйным несдержанным нравом, был жестоким и безжалостным. Историческим фактом является ссора Олексы и Ивана в Печенеженской корчме весной 1739. Ссора переросла в драку, во время которой Иван убил одного из опришек и сильно ранил Олексу в ногу. Олекса после этого до смерти хромал. После драки Иван покинул отряд Олексы. На Бойковщине он собрал собственный отряд. Не факт, что Алексей и Иван навсегда остались врагами. Возможно именно при поддержке отряда Ивана в 1744 году Олекса ходил в далекие походы под Турку и Дрогобыч. Перед смертью Иван завещал церкви в селе Бенява свой опришкивский нож. С одной стороны того резака был вырезан список погибших от руки Ивана Довбуша.
Отряд Олексы Довбуша был довольно крупным, состоял из отборных, проверенных в боях, физически сильных и выносливых воинов (в прошлом представителей самых бедных слоев населения: батраков, чабанов, слуг, разоренных крестьян-беглецов). Среди известных членов его отряда были Василий Палиив, Павел Орфенюк, брать Джамиджукы, Андрей Лавров, Василий Баюрак, Иван Бойчук. Среди прочих старший отряд Довбуша отличался тем, что направлял свои нападения на наиболее ненавистных народу помещиков и арендаторов. Деньгами, отобранными в господ, Олекса часто делился с крестьянами. В 1738-39 годах отряд Довбуша развернул деятельность в Яблунивском старостве. Впоследствии нападения распространились на всю территорию Покутья, а также на Закарпатье, Буковину и Бойковщину.
Отряд Довбуша действовал молниеносно. Барские имения горели один за другим. Шляхта нанимала охрану, отряды милиции, но ничего не помогало. Арендаторы часто платили откупные Довбушу, обещая мягкое отношение к простому народу. Олекса стал настоящим защитником народных интересов. Часто совершал он нападения по просьбе жителей того или иного села. Страдали от его шайки и торговые караваны. Но Довбуш никогда зря не проливал крови. Его террор выражал народную месть. Известен случай, когда Олекса напал на имение Андрея Карпинского. Именно в это время жена Карпинского родила сына - будущего классика польской литературы, Франциска Карпинского. Алексей убедился в хорошем отношении Карпинского к своим селянам и не стал крушить усадьбу пана.
Сильный страх нагнал Довбуш на шляхту. И полетели прошения Прикарпатских панов к властям, к коронного гетмана Потоцкого с призывами направить в горы против отряда Довбуша коронные войска. В 1740 году большой отряд смоляков * во главе с ротмистром Пшелуским, вместе с карательным спецподразделением - "волошской ротой" - выступил против повстанцев.
Но отряд Довбуша благодаря прекрасному знанию местности хорошо уклонялся от преследователей, при этом зная обо всех передвижениях карателей и постоянно атакуя барские имения. В 1741 году, под натиском шляхтского войска, Довбуш вынужден был отступить на Верховине и на некоторое время, остановившись на Буковецкой долине, прекратить нападения. Именно тогда Довбуш стал регулярно посещать Закарпатье, которое в то время было австро-венгерской территорией. Здесь он вербовал новичков в свой отряд. Особенно много будущих повстанцев завербовал Олекса в Ясинях, где даже имел "конспиративную квартиру". Довбуш приостановил нападения на австро-венгерскую территорию, ведь не хотел рвать отношения с местной властью. Алеша не наносил вреда венграм, а те трогали его повстанцев.
Самыми опасными периодами для отряда стали долгие карпатские зимы. Зимой очень трудно убегать от преследователей, ведь любое передвижение легко выследить по снегу. Ватага разбредалась по зимовкам. Каждую весну Олексе приходилось снова собирать отряд. Сам он зимовал в горах, в специальных тайных убежищах (иногда в пещерах) с заготовленными ранее продуктами. Ежегодно состав довбушевого отряда изменялся. У Довбуша были специальные агитаторы, которые зимой вербовали новобранцев. Каждую весну назначалось место сбора, куда приходили и старые члены отряда и новички. Одним из таких мест была гора Стиг, которая была на границе Австро-Венгрии, Румынии и Польши. Именно на этой горе отряд Довбуша потерпел первое значительное поражение. Отряд, только что вернувшийся с зимовки, состоявший преимущественно из новичков, окружили смоляки. Большое количество опришков уничтожили или взяли в плен. Олексе, с несколькими собратьями, каким-то чудом удалось вырваться из окружения.
Довбуш снова собрал отряд. Ватага с новой силой начала борьбу с шляхтой. Опришки молниеносно спускались с гор, атаковали барские имения и снова исчезали в лесных чащах. Выступления опришков в то время приобрели массовый характер. В 1742 году сам коронный гетман Иосиф Потоцкий признал, что уничтожить отряд Довбуша очень трудно. Именно тогда он с несколько тысячным отрядом регулярной армии отправился в Станислав (современный Ивано-Франковск, тогда центр Прикарпатья). И скорее всего это была какая-то политическая акция, потому что факт выступления многотысячного регулярного отряда против нескольких десятков повстанцев маловероятен.
Очень часто "на пятки" Довбушу наступали смоляки Пшелуского. Но известен случай, когда Алексей поймал в засаду смоляков. Опришки изобразили, что отступают, и заманили Пшелуского в межгорную котловину. В кустарнике на склонах с заряженным оружием притихли "снайперы". Они только ждали знака от вожака, чтобы открыть огонь по Смолякам, которые были в это время прекрасными мишенями. Но приказа стрелять Довбуш так и не отдал. ""Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" "(Фраза действительно сказана Довбушем; записана в польских судебных протоколах).
Один из самых известных походов Олексы был на территорию современной Тернопольщины, в Борщев. Там он напал на имение полковника Константина Злотницкого - значительного польского магната, который отличался особой жестокостью в отношении к крестьянам. Алексей долго пытал Злотницкого перед тем как убить. Ни копейки не взяли опришки из имения кровавого полковника. Исторически задокументировано фразу, сказанную Алексею Злотницкому 4 мая 1744: ". "…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках".
Панический ужас посеял Довбуш этим нападением среди шляхты. Паны поняли, что это не обычный разбойник, что от него не откупишься деньгами, что за грехи придется платить жизнью. И с новой силой началась охота на Довбуша. Повсеместно по селам и дорогам стояли патрули. Но напрасно ... Поняли паны, что собственными силами одолеть Довбуша будет крайне сложно, поэтому начали искать помощи у местного населения, обещая значительное вознаграждение и освобождение от феодальных повинностей. И предатели нашлись. Ими стали трое богатых крестьян: Николай Дидушко - очень богатый хозяин с Долгополье, Иван Мочернюк с Микуличин и Степан Дзвинчук из Космача. Эти трое обязались нанять отряд головорезов из местного населения, которые должны убить Довбуша.
Довбуш узнал о заговоре. Говорят, что решил тогда Олекса закончить повстанческую деятельность и выехать в Молдавию, но сначала наказать предателей. Сначала был убит Дидушко, затем Мочернюк. Дзвинчук был наименее богатым из этой тройки. Легенда говорит, что жена Дзвинчука была любовницей Довбуша, но это байка, ведь судебные документы указывают на то, что Олекса был женат и на то, что в 1741-1745 годах его жена находилась в отряде. Итак, Дзвинчук был богатым крестьянином из Космача, но не настолько богатым, чтобы иметь охрану. Поэтому Довбуш, когда шел на расправу с Дзвинчуком, взял с собой только двух человек.
Дзвинчук ранее узнал о смерти Мочернюка и Дидушка, поэтому понимал, что скоро его очередь. Представьте себе, какой панический страх охватил Дзвинчука, когда тот услышал собачий лай и увидел во дворе повстанцев. Первым шел сам Довбуш.
"- Открывай!
- Штефан на сенокосе у пана, - отвечала мать Дзвинчука.
- Ой, врешь, старая! Он здесь. Я видел, как он отдыхать шел
- Помилуйте, люди божьи! Ой людонькове - спасайте! ..
Олекса осмотрелся, увидел заворотницу, что лежала посреди двора. Взял ее и принялся выбивать двери. Деревянный засов начал вырывать скобы, и двери приоткрылись.
Алексей бросил дубину и, ухнув со всей силы нажал мощным плечом. В этот момент в щель, прямо в упор, выстрелил Дзвинчук "(из повести Гната Ходкевича" Довбуш ").
Из за случайности и глупости закончилась жизнь Ричарда "Львиное Сердце", Фридриха Барбароссы, Петра Сагайдачного. Так же кончилась жизнь великого ропришка. Говорят, что рана Довбуша ни была смертельной, а умер он от потери крови. Мертвого Олексу паны долго возили по селам, чтобы убедить народ в смерти героя, потом тело выставили в Коломыйской ратуше. По приказу гетмана Потоцкого тело главаря изрубили на 12 кусков и развесили на сваях в одиннадцати селах и городах Покутья, чтобы устрашить людей
Деятельность Олексы Довбуша стало наиболее яркой страницей в истории борьбы западноукраинских крестьян против социального и национального угнетения. Сотни легенд и мифов о Довбуша и сегодня гуляют Карпатами.
* «Смоляками» (или Пандуриями) называли профессиональных военных, которые возглавляли отряды самообороны местной шляхты. Со временем «Смоляками» стали называть всех участников пеших наемных отрядов (войск). Количество бойцов в них колебалась от 20 до 100 человек - в зависимости от ситуации. Командир отряда получал ежемесячную плату 100 злотых, его подчиненные - в зависимости от места службы: за несение гарнизонной службы в селе или в городе - 10 злотых в месяц, за службу непосредственно на границе, в полевых условиях - 12. «Смоляки» несли непрерывную службу примерно 5 месяцев в году - весной (с половины апреля до половины июня) и осенью (в течение сентября-ноября).
URL записиВот и обещанный пост о Довбуше. Тут я скорее опиралась на исторические факты, которые дошли до наших дней. Однако, среди народа бытует мнение, что Олекса еще и был темным мольфаром.
О мистической стороне его личности и легендах, с ним связанных , я напишу позже
Довбуш Олекса (1700-1745 pp.) - керівник руху карпатських опришків у 30-х - 40-х pp. XVIII ст. Народився у сім'ї селянина. Перші відомості про героїчну боротьбу Олекса Довбуша проти гнобителів містяться у документах 1738 р. Загін Олекса Довбуша налічував 30-50 чоловік. Опорним пунктом його загону були Чорна гора у Карпатах. У 1738-1745 pp. опришки Олекса Довбуша діяли у Прикарпатті, Закарпатті і на Буковині. Захоплене у панів, лихварів, купців майно вони роздавали бідним. Усі спроби шляхти знищити загін О. Довбуша протягом семи років не мали успіху. Загинув Олекса Довбуш у с. Космачі (тепер Івано-Франківська область) від руки зрадника С. Дзвінчука. Про Олексу Довбуша складено багато народних пісень і переказів. Його ім'ям названо пам'ятні місця: гори у Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі.
Точно відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 - рік народження Довбуша, 1738 - перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 - день вбивства Довбуша.
читать дальше
Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім'ї Довбушів були вівці.
Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці.
З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році - вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком - вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.
Отже, в 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати Довбуші - Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Можливо саме за підтримки загону Івана у 1744 році Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.
Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних та витривалих вояків (в минулому представників найубогіших верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові поміщиків та орендарів. Грошима, відібраними у панів, Олекса часто ділився із селянами. В 1738-39 роках загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину.
Загін Довбуша діяв блискавично. Панські маєтки горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, скликала загони міліції, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги і торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина - майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.
Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. І полетіли прошення прикарпатських панів до влади, до коронного гетьмана Потоцького із закликами спрямувати у гори проти Довбушевої ватаги коронні війська. У 1740 році значний загін смоляків* на чолі із ротмістром Пшелуським, разом із каральним спецпідрозділом - "волоською ротою" - виступив проти опришків.
Але загін Довбуша завдяки прекрасному знанню місцевості гарно ухилявся від переслідувачів, при цьому знаючи про всі пересування та дії карателів і безнастанно атакуючи панські маєтки. В 1741 році, під натиском шляхетського війська, Довбуш змушений був відступити на Верховину й на деякий час, зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Довбуш став регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було Австро-Угорською територією. Тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх опришків завербував Олекса у Ясінях, де навіть мав "конспіративну квартиру". Довбуш припинив напади на Австро-Угорську територію, адже не хотів рвати стосунки із місцевою владою. Олекса не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали його опришків.
Найнебезпечнішими періодами для ватаги стали довгі карпатські зими. Зимою дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад довбушевого загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили і старі члени загону і новачки. Одним із таких місць була гора Стіг, що була на кордоні Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но повернулася із зимівників і складалася переважно з новачків, оточили смоляки. Велику кількість опришків знищили або схопили. Олексі, з кількома побратимами, якимось дивом вдалося вирватись із оточення.
Довбуш знову назбирав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу із шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру. У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.
Дуже часто "на п'яти" Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є випадок, коли Олекса впіймав у засідку смоляків. Опришки вдали що втікають, і заманили Пшелуського у міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли "снайпери". Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав. "Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).
Один з найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини, у Борщів. Там він наскочив на маєток полковника Костянтина Злотницького - значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян. Олекса довго катував Злотницького перед тим як вбити. Жодної копійки не взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Історично задокументовано фразу, сказану Олексою Злотницькому 4 травня 1744 року: "…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках".
Панічний жах посіяв Довбуш цим нападом серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від нього не відкупишся грішми, що за гріхи прийдеться платити життям. І з новою силою почалося полювання на Довбуша. Повсюдно по селах та шляхах стояли патрулі. Та марно…Зрозуміли пани, що власними силами здолати Довбуша буде вкрай важко, тому почали шукати допомоги у місцевого населення, обіцяючи значну винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними стали троє багатих газд: Микола Дідушко - дуже багатий хазяїн із Довгопілля, Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє зобов'язалися найняти загін головорізів із місцевого населення, які мали знищити Довбуша.
Довбуш довідався про змову. Кажуть, що вирішив тоді Олекса закінчити опришкувати і виїхати у Молдавію, але спершу покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка. Дзвінчук був найменш багатим із цієї трійки. Легенда каже, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, але то байка, адже судові документи вказують на те, що Олекса був одруженим і на те, що у 1741-1745 роках його дружина знаходилась у загоні. Отже, Дзвінчук був багатим селянином із Космача, але не настільки багатим, щоб мати охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу із Дзвінчуком, взяв з собою лише двох людей.
Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка і Дідушка, тому знав, що скоро його черга. Уявіть собі, який панічний страх охопив Дзвінчука, коли той почув собачий гавкіт та побачив у дворі опришків. Першим ішов сам Довбуш.
"- Відчиняй!
- Штефан на косовиці у пана, - відказувала мати Дзвінчука.
- Ой, брешеш, стара! Він тут. Я видів, єк він ід'хаті йшов.
- Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове - рєту-йте!..
Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, і двері відхилилися.
Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук" (з повісті Гната Ходкевича "Довбуш").
Через випадковість та дурницю закінчилося життя Ричарда "Левове Серце", Фрідріха Барбаросси, Петра Сагайдачного. Так само скінчилося життя великого опришка. Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.
Виступ Олекси Довбуша став найбільш яскравою сторінкою в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Народ не забув свого заступника. Сотні легенд та міфів про Довбуша ще й сьогодні гуляють Карпатами.
* «Смоляками» (або пандурами) називали професійних військовиків, які очолювали загони самооборони місцевої шляхти. З часом «смоляками» стали називати всіх учасників піших найманих загонів (військ). Кількість бійців у них коливалась від 20 до 100 чоловік — в залежності від ситуації. Командир загону отримував щомісячну плату 100 злотих, його підлеглі — в залежності від місця служби: за несення гарнізонної служби в селі чи в містечку — 10 злотих на місяць, за службу безпосередньо на кордоні, в польових умовах — 12. «Смоляки» несли безперервну службу приблизно 5 місяців на рік — навесні (з половини квітня до половини червня) і восени (упродовж вересня-листопада).
ПЕРЕВОД
Довбуш Олекса (1700-1745 pp.) - Руководитель движения карпатских повстанцев в 30-х - 40-х pp. XVIII в. Родился в семье крестьянина. Первые сведения о героической борьбе Олексы Довбуша против угнетателей содержатся в документах 1738. Отряд Олексы Довбуша насчитывал 30-50 человек. Опорным пунктом его отряда была Черная гора в Карпатах. В 1738-1745 pp. повстанцы Олексы Довбуша действовали в Прикарпатье, Закарпатье и на Буковине. Захваченное у панов, ростовщиков, купцов имущество они раздавали бедным. Все попытки шляхты уничтожить отряд О. Довбуша течение семи лет не имели успеха. Погиб Олекса Довбуш в с. Космаче (ныне Ивано-Франковская область) от руки предателя С. Дзвинчука. Об Олексе Довбуше сложено много народных песен и преданий. Его именем названы памятные места: горы в Карпатах, пещера на горе Говерле, скала вблизи Яремче.
Точно известны три даты из жизни известного карпатского разбойника: 1700 - год рождения Довбуша, 1738 - первое исторически задокументированное упоминание о деятельности отряда Довбуша, 24 августа 1745 - день убийства Довбуша.
Родился Олекса в 1700 году в селе Печенежин, что недалеко от Коломыи. Он был старшим сыном крестьянина Василия Довбуша, настолько бедного, что он не имел даже собственного дома, а вынужден был снимать коморку у зажиточного пана Гавриила Твердюка. Единственным имуществом семьи Довбуша были овцы.
Детство Олексы прошло в нищете. Почти каждый год он поднимался на полонину пасти овец.
Из польских судебных материалов известно, что Олекса имел брата Ивана и был женат. В письменных источниках впервые фигурирует Довбуш в 1738 году - уже тогда он был главарем отряда. Но маловероятно, что Олекса ранее не был простым опришком - выбрать вожаком могли только надежного и опытного воина. Поэтому вероятно, что Довбуш долгое время был опришком. Легенды наделяют Олексу немалой силой. Вполне вероятно, что он действительно отличался незаурядными физическими данными, ведь сила всегда была в почете у опришков.
Итак, в 1738 году начал орудовать в Карпатах отряд, которым руководили братья Довбуши - Олекса и Иван. Предания указывают на то, что Иван был антиподом Олексы, отличался буйным несдержанным нравом, был жестоким и безжалостным. Историческим фактом является ссора Олексы и Ивана в Печенеженской корчме весной 1739. Ссора переросла в драку, во время которой Иван убил одного из опришек и сильно ранил Олексу в ногу. Олекса после этого до смерти хромал. После драки Иван покинул отряд Олексы. На Бойковщине он собрал собственный отряд. Не факт, что Алексей и Иван навсегда остались врагами. Возможно именно при поддержке отряда Ивана в 1744 году Олекса ходил в далекие походы под Турку и Дрогобыч. Перед смертью Иван завещал церкви в селе Бенява свой опришкивский нож. С одной стороны того резака был вырезан список погибших от руки Ивана Довбуша.
Отряд Олексы Довбуша был довольно крупным, состоял из отборных, проверенных в боях, физически сильных и выносливых воинов (в прошлом представителей самых бедных слоев населения: батраков, чабанов, слуг, разоренных крестьян-беглецов). Среди известных членов его отряда были Василий Палиив, Павел Орфенюк, брать Джамиджукы, Андрей Лавров, Василий Баюрак, Иван Бойчук. Среди прочих старший отряд Довбуша отличался тем, что направлял свои нападения на наиболее ненавистных народу помещиков и арендаторов. Деньгами, отобранными в господ, Олекса часто делился с крестьянами. В 1738-39 годах отряд Довбуша развернул деятельность в Яблунивском старостве. Впоследствии нападения распространились на всю территорию Покутья, а также на Закарпатье, Буковину и Бойковщину.
Отряд Довбуша действовал молниеносно. Барские имения горели один за другим. Шляхта нанимала охрану, отряды милиции, но ничего не помогало. Арендаторы часто платили откупные Довбушу, обещая мягкое отношение к простому народу. Олекса стал настоящим защитником народных интересов. Часто совершал он нападения по просьбе жителей того или иного села. Страдали от его шайки и торговые караваны. Но Довбуш никогда зря не проливал крови. Его террор выражал народную месть. Известен случай, когда Олекса напал на имение Андрея Карпинского. Именно в это время жена Карпинского родила сына - будущего классика польской литературы, Франциска Карпинского. Алексей убедился в хорошем отношении Карпинского к своим селянам и не стал крушить усадьбу пана.
Сильный страх нагнал Довбуш на шляхту. И полетели прошения Прикарпатских панов к властям, к коронного гетмана Потоцкого с призывами направить в горы против отряда Довбуша коронные войска. В 1740 году большой отряд смоляков * во главе с ротмистром Пшелуским, вместе с карательным спецподразделением - "волошской ротой" - выступил против повстанцев.
Но отряд Довбуша благодаря прекрасному знанию местности хорошо уклонялся от преследователей, при этом зная обо всех передвижениях карателей и постоянно атакуя барские имения. В 1741 году, под натиском шляхтского войска, Довбуш вынужден был отступить на Верховине и на некоторое время, остановившись на Буковецкой долине, прекратить нападения. Именно тогда Довбуш стал регулярно посещать Закарпатье, которое в то время было австро-венгерской территорией. Здесь он вербовал новичков в свой отряд. Особенно много будущих повстанцев завербовал Олекса в Ясинях, где даже имел "конспиративную квартиру". Довбуш приостановил нападения на австро-венгерскую территорию, ведь не хотел рвать отношения с местной властью. Алеша не наносил вреда венграм, а те трогали его повстанцев.
Самыми опасными периодами для отряда стали долгие карпатские зимы. Зимой очень трудно убегать от преследователей, ведь любое передвижение легко выследить по снегу. Ватага разбредалась по зимовкам. Каждую весну Олексе приходилось снова собирать отряд. Сам он зимовал в горах, в специальных тайных убежищах (иногда в пещерах) с заготовленными ранее продуктами. Ежегодно состав довбушевого отряда изменялся. У Довбуша были специальные агитаторы, которые зимой вербовали новобранцев. Каждую весну назначалось место сбора, куда приходили и старые члены отряда и новички. Одним из таких мест была гора Стиг, которая была на границе Австро-Венгрии, Румынии и Польши. Именно на этой горе отряд Довбуша потерпел первое значительное поражение. Отряд, только что вернувшийся с зимовки, состоявший преимущественно из новичков, окружили смоляки. Большое количество опришков уничтожили или взяли в плен. Олексе, с несколькими собратьями, каким-то чудом удалось вырваться из окружения.
Довбуш снова собрал отряд. Ватага с новой силой начала борьбу с шляхтой. Опришки молниеносно спускались с гор, атаковали барские имения и снова исчезали в лесных чащах. Выступления опришков в то время приобрели массовый характер. В 1742 году сам коронный гетман Иосиф Потоцкий признал, что уничтожить отряд Довбуша очень трудно. Именно тогда он с несколько тысячным отрядом регулярной армии отправился в Станислав (современный Ивано-Франковск, тогда центр Прикарпатья). И скорее всего это была какая-то политическая акция, потому что факт выступления многотысячного регулярного отряда против нескольких десятков повстанцев маловероятен.
Очень часто "на пятки" Довбушу наступали смоляки Пшелуского. Но известен случай, когда Алексей поймал в засаду смоляков. Опришки изобразили, что отступают, и заманили Пшелуского в межгорную котловину. В кустарнике на склонах с заряженным оружием притихли "снайперы". Они только ждали знака от вожака, чтобы открыть огонь по Смолякам, которые были в это время прекрасными мишенями. Но приказа стрелять Довбуш так и не отдал. ""Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" "(Фраза действительно сказана Довбушем; записана в польских судебных протоколах).
Один из самых известных походов Олексы был на территорию современной Тернопольщины, в Борщев. Там он напал на имение полковника Константина Злотницкого - значительного польского магната, который отличался особой жестокостью в отношении к крестьянам. Алексей долго пытал Злотницкого перед тем как убить. Ни копейки не взяли опришки из имения кровавого полковника. Исторически задокументировано фразу, сказанную Алексею Злотницкому 4 мая 1744: ". "…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках".
Панический ужас посеял Довбуш этим нападением среди шляхты. Паны поняли, что это не обычный разбойник, что от него не откупишься деньгами, что за грехи придется платить жизнью. И с новой силой началась охота на Довбуша. Повсеместно по селам и дорогам стояли патрули. Но напрасно ... Поняли паны, что собственными силами одолеть Довбуша будет крайне сложно, поэтому начали искать помощи у местного населения, обещая значительное вознаграждение и освобождение от феодальных повинностей. И предатели нашлись. Ими стали трое богатых крестьян: Николай Дидушко - очень богатый хозяин с Долгополье, Иван Мочернюк с Микуличин и Степан Дзвинчук из Космача. Эти трое обязались нанять отряд головорезов из местного населения, которые должны убить Довбуша.
Довбуш узнал о заговоре. Говорят, что решил тогда Олекса закончить повстанческую деятельность и выехать в Молдавию, но сначала наказать предателей. Сначала был убит Дидушко, затем Мочернюк. Дзвинчук был наименее богатым из этой тройки. Легенда говорит, что жена Дзвинчука была любовницей Довбуша, но это байка, ведь судебные документы указывают на то, что Олекса был женат и на то, что в 1741-1745 годах его жена находилась в отряде. Итак, Дзвинчук был богатым крестьянином из Космача, но не настолько богатым, чтобы иметь охрану. Поэтому Довбуш, когда шел на расправу с Дзвинчуком, взял с собой только двух человек.
Дзвинчук ранее узнал о смерти Мочернюка и Дидушка, поэтому понимал, что скоро его очередь. Представьте себе, какой панический страх охватил Дзвинчука, когда тот услышал собачий лай и увидел во дворе повстанцев. Первым шел сам Довбуш.
"- Открывай!
- Штефан на сенокосе у пана, - отвечала мать Дзвинчука.
- Ой, врешь, старая! Он здесь. Я видел, как он отдыхать шел
- Помилуйте, люди божьи! Ой людонькове - спасайте! ..
Олекса осмотрелся, увидел заворотницу, что лежала посреди двора. Взял ее и принялся выбивать двери. Деревянный засов начал вырывать скобы, и двери приоткрылись.
Алексей бросил дубину и, ухнув со всей силы нажал мощным плечом. В этот момент в щель, прямо в упор, выстрелил Дзвинчук "(из повести Гната Ходкевича" Довбуш ").
Из за случайности и глупости закончилась жизнь Ричарда "Львиное Сердце", Фридриха Барбароссы, Петра Сагайдачного. Так же кончилась жизнь великого ропришка. Говорят, что рана Довбуша ни была смертельной, а умер он от потери крови. Мертвого Олексу паны долго возили по селам, чтобы убедить народ в смерти героя, потом тело выставили в Коломыйской ратуше. По приказу гетмана Потоцкого тело главаря изрубили на 12 кусков и развесили на сваях в одиннадцати селах и городах Покутья, чтобы устрашить людей
Деятельность Олексы Довбуша стало наиболее яркой страницей в истории борьбы западноукраинских крестьян против социального и национального угнетения. Сотни легенд и мифов о Довбуша и сегодня гуляют Карпатами.
* «Смоляками» (или Пандуриями) называли профессиональных военных, которые возглавляли отряды самообороны местной шляхты. Со временем «Смоляками» стали называть всех участников пеших наемных отрядов (войск). Количество бойцов в них колебалась от 20 до 100 человек - в зависимости от ситуации. Командир отряда получал ежемесячную плату 100 злотых, его подчиненные - в зависимости от места службы: за несение гарнизонной службы в селе или в городе - 10 злотых в месяц, за службу непосредственно на границе, в полевых условиях - 12. «Смоляки» несли непрерывную службу примерно 5 месяцев в году - весной (с половины апреля до половины июня) и осенью (в течение сентября-ноября).